Їх було триста...

На Аскольдовій могилі

Поховали їх —

Славних молодих...
Тридцять мучнів-українців,

 

Трагічна загибель студентського куреня під

Крутами стала символом патріотизму і

жертовності у боротьбі за незалежну Україну. Уже в березні 1918року, після підписання більшовиками Брестської мирної угоди і з поверненням уряду УНР до Києва, за рішенням Центральної Ради від 19 березня 1918 року було вирішено урочисто перепоховати полеглих студентів на Аскольдовій могилі у Києві. Тіла 28 вояків-студентів було перевезено до Києва, де відбулася громадська жалоба і поховання. На церемонії виступив Михайло Грушевський, який назвав цей учинок київської молоді героїчним.

Існувало багато версій, чому сталися трагічні події під Крутами. Тривалий час у загибелі студентів звинувачувалося керівництво українських Збройних сил, яке нібито кинуло їх напризволяще перед загрозою сильного і небезпечного ворога. Останні розвідки доводять, що командування армії УНР розуміло стратегічну важливість оборони бахмацького напряму. Туди передбачалося направити частину Гайдамацького кошу Слобідської України на чолі з С. Петлюрою, але в ніч на 16.1.1918 розпочався більшовицький заколот у Києві й довелося знімати війська з фронту. Про всі події того часу можна дізнатись із «сторінок історії» презентованих у Перегонівській сільській бібліотеці.

Павло Тичина сьогодні і назавжди

Павло Григорович Тичина (23 січня 1891 — 16 вересня 1967) — український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч. Новатор поетичної форми. Член ВКП (б) (1944). Директор Інституту літератури АН УРСР (1936—1939, 1941—1943). Голова Верховної Ради УРСР двох скликань (1953—1959). Міністр освіти УРСР (1943—1948). Академік АН УРСР (1929). Член-кореспондент Болгарської академії наук (1947). Лауреат Сталінської премії (1941). Лауреат Шевченківської премії (1962). Герой Соціалістичної Праці (1967). Кавалер п'яти орденів Леніна.

Поет, мабуть, світового масштабу, Тичина формою глибоко національний, бо зумів у своїй творчості використати все багате попередніх поколінь надбання. Він наче випив увесь чар народної мови і вміє орудувати нею з великим смаком і майстерністю... Дивний мрійник з очима дитини і розумом філософа». У спадщині поета, окрім великої кількості поетичних збірок — близько п'ятнадцяти великих поем. Найбільші з них лишились недовершеними, але кожна — по-своєму. З поеми «Шабля Котовського» в різний час були надруковані чотири великих розділи, за якими важко скласти уявлення про зміст цілого твору. З драматичної поеми «Шевченко і Чернишевський» відома самостійна за сюжетом перша частина з пізніше дописаною фінальною сценою, що замінила другу частину поеми, рукопис якої загинув у часи війни. Велика за обсягом поема-симфонія «Сковорода», над якою автор працював щонайменше двадцять років, — твір теж недописаний (виданий він був уже після смерті автора). В «Сковороді», поемі «Похорон друга» (1942), окремих фраґментах з посмертної збірки «В серці у моїм» (1970) .

Тичину називали «то символістом, то імпресіоністом, то романтиком» Про нього писали «... його важко уложити в рамки одного якогось напрямку чи навіть школи. Він з тих, що самі творять школи, i з цього погляду вiн самотнiй, стоїть iзольовано, понад напрямами, вiддаючи данину поетичну всiм їм – од реалiзму до футуризму ("червоно-си –зеле дугасто”), одинцем верстаючи свою творчу путь. Це привiлей небагатьох – такий широкий мати дiапазон...»

 

На шляху до свободи і незалежності

В історії України є події, які за своїм історичним значенням доленосні. Одне з них – соборність України. Буремного 1919 року, 22 січня, у Києві, на Софійському майдані було проголошено злуку ЗУНР і УНР. Україна стала Соборною - неподільною державою. І хоча державі не пощастило тоді зберегти єдність і незалежність, Акт злуки став реальним втіленням одвічної мрії українців про суверенність своєї держави. В Актi злуки проголошувалося: «Однинi воєдино вливаються століттями відiрванi одна від одної частини Єдиної України, Захiдноукраїнська Народна Республiка (Галичина, Буковина Угорська Русь) i Надднiпрянська Велика Україна. Здiйснилися вiковiчнi мрiї, якими жили, i за якi вмирали кращi сини України. Однинi є єдина, незалежна Українська Республіка». Цю значиму і доленосну для нас подію розкриває книжкова викладка «На шляху до свободи і незалежності»

Пісня пісень Кобзаря

«Заповіт» Т. Г. Шевченко написав 25 грудня 1845 року в місті Пе-
реяславі під час тяжкої хвороби.
У грудні поет гостював на Переяславщині у свого друга, поміщи-
ка-декабриста Самойлова. Тут він застудився, а 24 грудня стан його

різко погіршав — запалення легенів.Самойлови,
побоюючись за Шевченка, переправляють його
в Переяслав до лікаря Козачковського. Тяжко
було в дорозі, не легше і по прибутті, хоч лікар-
приятель зробив усе можливе. Прийшла невесела
думка, що це, можливо, останні години його життя. Так не хотілося умирати, бо ж тільки почав
по-справжньому жити. Але до всього треба бути
готовому. Якщо, отже, смерть, то треба сказати
людям останнє слово. Нелюдськими зусиллями
перемагаючи хворобу, якось підвівся і ослаблими
руками запалив свічку. На папір лягли перші такі
страшні для молодої людини слова:
Як умру, то поховайте
Мене…
Уперше поезія була надрукована під назвою
«Думка» у збірнику «Новые стихотворения Пуш-
кина и Шевченко» (Лейпциг,1859). В автографі
вона не має заголовка. Загальновідома назва «За-
повіт» з’явилася як редакційна у виданні «Коб-
зар» 1867 року.

Як літературний твір «Заповіт» вийшов за
межі України завдяки перекладам, причому пере-
кладали його найчастіше з усіх творів Шевченка.
Найперше він був перекладений російською мо-
вою ще 1862 року, далі — польською, сербохорват-
ською, болгарською, чеською, словацькою, біло-
руською, німецькою, французькою, англійською.
Іншими мовами світу «Заповіт» було перекладено
уже у ХХ столітті.